Анотація: Борис Кагарлицкий "Политология революции"

Кагарлицкий, Борис. Политология революции. – М.: Алгоритм, 2007. – 576 с. – (Левый марш).

Надруковано: Критика. - Січень-Лютий, 2008. - С. 7 (нинішній варіант трохи відрізняється від друкованого).

У ситуації, коли ліві політичні сили в Україні суттєво дискредитовані, книжка знаного російського лівого інтелектуала Боріса Каґарліцького стає вельми актуальною. Він осмислює нинішній стан лівого руху в світі й не оминає гострих, дражливих і суперечливих моментів перебування лівих у сучасному політичному просторі. По суті, автор через широку географічну перспективу – від Латинської Америки до Австралії, включно з Європою, Росією та США, – аналізує причини майже повсюдного відступу лівої ідеї в 1990-х і констатує її не менш глобальне повернення у 2000-х. Втім, для українських носіїв цієї ідеї висновки Каґарліцького навряд чи будуть підставою для оптимізму: російський соціолог наголошує на слабкості та безініціативності українських лівих (як, утім, і російських), що виглядає різким контрастом із авторським описом піднесення лівого руху в світі за останні роки. Політолог детально висвітлює особливості діяльності найвпливовіших партій і рухів лівого спрямування в різних країнах, віднаходячи спільні тенденції, а нерідко й «граблі», на які вони наступають, неспроможні осмислити досвіду попередників і колег за кордоном. Розглядаючи піднесення лівої ідеї у новому столітті, Каґарліцький пов’язує її зі становленням т. зв. антиглобалізму, акцентуючи спільне чи принаймні суміжне соціальне підґрунтя. При цьому автор не бере до уваги програмні засади тієї чи іншої партії – його цікавить передусім стратегія її діяльності в конкретному політичному середовищі й зокрема у владі. І хоча, на думку російського дослідника, ліві мають боротися за владу, щоб мати змогу здійснювати системні зміни, усе ж інтелектуальна чесність примушує його визнати, що діяльність лівих у структурах управління часто виявлялася незадовільною та, крім того, вела до криз і розколів у їхньому середовищі. При цьому тон книжки вельми оптимістичний: автор вірить у відродження лівого руху та продуктивність лівої ідеї, хоча й визнає, що попередні методи роботи стали неефективними, а сама «лівиця» потребує істотного оновлення на рівні передусім організації, стратегії й ідеології, пристосованих до умов ХХІ століття. У праці відчувається виразна заангажованість Каґарліцького, але тут вона є радше перевагою, ніж недоліком, оскільки дає добрий зразок того, як можна цілком адекватно й на належному рівні писати про справу, у яку залучений особисто, не вдаючись до апологій і не відкидаючи вимог дослідницької сумлінности.