Анотація: Валерій Шевчук "Сон сподіваної віри"

Опубліковано в часописі "Критика" (березень 2008, с. 25). Друкований текст трохи підправлено редакторами.

Шевчук, Валерій. Сон сподіваної віри: Ґотично-притчева проза. – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 416 с.

Пропоновані оповідання та повісті, напевно, навряд чи можна вважати «готичними», а ще меншою мірою – притчевими, зате до них досить добре пасує означення «химерна проза». Умовність і амбівалентна метафоричність цього терміна ніби корелює з особливостями поетики Валерія Шевчука, який завдяки їм залишається самобутнім і впізнаваним. Цей збірник може дати уявлення про мистецький поступ письменника, оскільки поєднує тексти, створювані автором упродовж майже всього періоду писання, – від 1960 до 2001 року. Вони ніколи не з’являлися в книжкових виданнях, а отже, дають нагоду шанувальникам якщо й не побачити цілком іншого й нового Шевчука, то суттєво доповнити враження від різних етапів його творчости. Як і належиться текстам, упорядкованим за подібним принципом, перші з них здебільшого цілковито невиразні й, можливо, вміщені у виданні тільки для того, щоб «відтінити» твори подальших періодів, у яких автор уже здобувся на власну оригінальну естетику та стиль. Перші спроби унаочнюють, наскільки Шевчукові невластивий соціально-побутовий «реалізм» і психологізм, незважаючи на те, що митець удавався до них чи не на всіх етапах своєї творчости. Цей письменник найбільш переконливий тоді, коли він найменш «достовірний», коли він не намагається писати «правду життя», а апелює до фантазії, фантастики та фантасмагорії, граючись при цьому з давніми текстами. Втім, якраз останньої особливості виразно бракує творам нинішнього збірника: переважна більшість із них написана на «сучасному» матеріалі й не відсилає читача до певного простору культури (як сфери смислів) і її конкретних артефактів – насамперед текстів. Культурна співвіднесеність і «контекстуальність» пропонованих оповідань тут оприявнюється значно менше, ніж, приміром, у новелах із «Дому на горі» чи в повістях «Трьох листків за вікном». Через це часом зникає й специфічно Шевчукова художня умовність, коли зображуване виглядає водночас переконливим і неймовірним. Відповідну стилістику, яка своєю віддаленістю від звичних способів мовлення ніби вводила читача в якийсь заломлений напівмістичний простір, трохи псує демонстративне оголення прийому та нерідке вживання суржику (причому вельми неоковирного). Одначе уповільненість, інтровертність і навіть інтроспектність цієї прози засвідчують, що перед нами той-таки добре знаний Шевчук, який залишається тотожним попри всі тематичні та стилістичні модифікації.