Територія революції. Post scriptum

Уже загоїлись рани після конференції «Філософія: нове покоління. Територія революції», емоції трохи вщухли, на дискурс має вже менше впливати належність або неналежність до лівого руху. Тому зараз спробую висловити кілька міркувань, чому мене дещо відлякує марксизм, якому я загалом симпатизую і до якого намагаюся пильно приглядатися.

Як мені нині здається, марксизм передбачає метафізичну теорію майбутнього суспільства, непроясненість якої ставить під сумнів увесь проект. Більш-менш визнано, що, за Марксом, із часом (після революції та в період диктатури пролетаріату) держава має зникнути, адже навіть соціалістична держава – це форма експлуатації, щоправда, цього разу меншості – більшістю. Доки держава існує, людину до кінця не емансиповано, експлуатацію до кінця не ліквідовано, а комуністичне суспільство залишається все ще метою. А саме заради емансипації, подолання експлуатації та побудови комуністичного суспільства здійснюють революцію. (Готовий до дискусії з тими, хто потрактовує революцію як нескінченний процес і заперечує утопізм Маркса або марксизму, називаючи Маркса насамперед критиком). Здається, Маркс нормально не пояснює, як саме відбувається перехід від соціалістичної держави до комуністичного суспільства після революції (якщо пояснює, прошу, підкажіть, де). Натомість Ленін говорить про «відмирання» держави. Гадаю, це більш-менш адекватне «домислення» Марксової теорії. Але суспільство після скасування держави, суспільство без примусу – це вже уявлення, яке потребує додаткових метафізичних тверджень. Звісно, комуністичне суспільство – це зовсім не повернення людини до її первісного стану, тому не йдеться про теорію природного стану. Але, якщо людина може співіснувати з іншими людьми без примусу та на принципах справедливості, не виявляючи ексцесів панування, то це вже означає твердження про природу людини. У цьому контексті вельми показове твердження Маркса, що саме за комуністичного суспільства почнеться властиво людська історія. Відтак, незважаючи на всю Марксову критику анархістів, сам його ідеал суспільства без держави виявляється лише спекулятивним припущенням. Якщо ж уявлення про те, що держава має відмерти, є хибним, то цілком адекватними будуть посилання на історичний досвід соціалістичних держав – де омріяна свобода? Відтак сама революційна практика у марксистському трактуванні втрачає сенс. Принаймні наразі я зробив для себе такий висновок; буду вдячний тому, хто спробує переконати в іншому.

Інша причина, з якої мене відлякує марксизм – це тенденція відчитувати в діях і словах людей «щось більше», якісь об’єктивні процеси, незалежні від них. На практиці це означає боротьбу проти класового ворога, який, що б він не казав і як би не чинив, «насправді» підпорядкований своєму класовому інтересові. Його родова сутність бере гору над його індивідуальною сутністю. З етичних міркувань я волію виходити з презумпції довіри (спроба філософського обґрунтування такої презумпції – це зовсім інакша тема, про неї зараз не йдеться). Тому я, сказати б, з підозрою ставлюся до філософії підозри, що відхрещується від, за висловом Габермаса, «наївно-герменевтичного» потрактування висловів інших. Брати на себе роль судді (критика ідеології, психоаналітика), який визначає, що ж «насправді» рухає іншими – це не для мене. «Хто тут такий авторитарний?» – цитував лівих лівий _jerzy.

Тут можна прочитати ще одну мою критичну репліку щодо марксизму.