Михайло Мінаков «Історія поняття досвіду». Як обговорили

Аудиторія минулої п’ятниці зібралася велика, складалася переважно з філософів, і, схоже, всі, хто брав участь в обговоренні, з книгою познайомилися. Це здається очевидною вимогою до учасників, але, на жаль, не завжди вони знайомляться з обговорюваною літературою.
Я як модератор свідомо звів свої функції до надання слова й окремих коментарів, не дуже визначаючи тематику зі свого боку. Можливо, це було помилкою.
Та попри те, дискусія утримувалася в межах спільної тематики. Багато уваги приділили тріаді понять «досвід-мова-свідомість», яку Мінаков вважає основною в філософії ХІХ-ХХ століть. Вони, на його думку, визначали межі дискурсу, і фактично будь-яку філософську теорію тієї доби можна більш-менш адекватно описати, визначивши, яке місце в ній посідають ці три концепти. Наразі, за Мінаковим, можна спостерігати поступове вичерпання згаданих понять, але поки що незрозуміло, які ж поняття задаватимуть межі дискурсу надалі. Одну з альтернатив запропонував постструктуралізм.
Моє головне питання полягало в тому, що дозволяє утримувати вкупі різні теорії досвіду, якщо не запропоновано універсального для всіх цих теорій визначення. Мінаков не вважає відмінні поняття досвіду суто омонімічними. Саме межова роль цього поняття в дискурсі, його належність до «трансцендентальної мовної гри» дозволяє зводити воєдино настільки різні філософські теорії під однією обкладинкою. Микола Симчич закинув Мінакову есенціалізм (немає єдиного визначення, але є дещо, що лежить «за» лише-поняттям «досвіду»); за визнанням Симчича, Мінаков після обговорення погодився, що в цьому сенсі підходить есенціалістськи.
Автор обговорюваної книги відкинув можливість розгляду так званих «релігійно-філософських» систем під рубрикою історії філософського поняття. Хоча в них поняття досвіду, як правило, зазнає детального розгляду, такі теорії не є філософськими у власному сенсі. Не цікавить Мінакова і філософське осмислення релігійного досвіду – він дає відповідь цій можливості сьомою тезою «Трактату» Вітґенштайна. З цієї причини, а також через «проповідницький» характер філософування Джеймса, Мінаков обійшов його увагою в розділі про прагматизм.
Bosch вимагає «обґрунтування» метапозиції, з якої відбувається начебто нейтральний опис місця поняття досвіду в різних теоріях. На думку Мінакова, це питання геґельянське, оскільки вимога «обґрунтувати» метапозицію і спроба вхопити за руку позірно нейтрального спостерігача – мовляв, ти ніякий не нейтральний і вже перебуваєш усередині того процесу, про який пишеш – передбачає знання суб’єкта, включеного до розгортання духу, про те, як дух розгортається й має розгортатися. Послідовність мов і метамов, теорій і метатеорій – неуникна ознака рефлексії, і в ній не варто звинувачувати. На мій заклик ставити питання про розгляд у книзі Мінакова конкретних філософських теорій відгукнулися слабко. Питали лише про причини оминання увагою когось із філософів – згаданого вже Джеймса, Фуко, емпіриків. У кожному з цих випадків Мінаков, як на мене, переконливо обґрунтував добір теорій досвіду для розгляду.
Останнім став дещо ущіпливий коментар Людмили Архипової про те, що за формою викладу «Історія поняття досвіду» типологічно належить до поширеної в Україні «описової» філософської літератури, де автор намагається утримуватися від посідання власної позиції й від критики теорій інших філософів. Я вбачаю в цьому і позитивний момент: тепер автори подібної літератури матимуть добре методологічне підґрунтя та критерії оцінки подібних досліджень. Якщо надалі автори таких робіт будуть настільки ж методологічно свідомими та зважатимуть на ці критерії, можна буде говорити про дозрівання «описового», а чи «прояснювального» типу робіт, до цілком легітимної традиції історико-філософського письма.