Gadamer, 108
Сьогодні день народження Ганса-Ґеорґа Ґадамера. З чим його й вітаємо, хай і віртуального :)
Ґадамера можна назвати "філософом, який нікуди не поспішав". Мені завжди здавалося, що він утілює ідеал якоїсь філософської неквапности, розмірености, виважености. Ґадамер ніби знав, що проживе до 102 років, а тому відчував, що немає потреби гарячкувати, бо всьому свій час. При цьому він написав порівняно мало, як на свій вік: є зібрання творів у 10 томах, закінчене 1995 року, плюс кілька пізніших текстів. Разом буде, мабуть, не більше 20-ти томів. Звісно, цього не порівняти зі 100-томником Ґадамерового вчителя Гайдеґера, який при цьому й прожив менше - 87 років. До речі, сам Ґадамер якось зауважив, що не може багато писати, оскільки щойно візьметься "за перо", зразу відчуває, як йому через плече заглядає Гайдеґер. Тут можна починати розмову про комплекси, про символічну фігуру батька, але мені про це не йдеться.
Усі знають, що "Істину та метод" Ґадамер видав 1960 року, уже добряче в літах. Мало хто знає, що він писав перед тим. Було кілька текстів про про поетів-модерністів, про Платона, про Геґеля, відомих колу спеціалістів. Ґадамер ніби зачаївся. У фаворі були молодші сучасники - Сартр, Мерло-Понті, до 1960 року вже визнані класики. Може, він їм заздрив і тому вирішив довести, що й у 60 років може запропонувати щось потужне? А може, він і справді чекав слушного моменту? Можливо, це все випадковості? Але особисто мені видається, що він просто не зважав на то й розмірено робив свою справу. І не парився, що чогось не встигне.
Тут є якась спорідненість із глибинними засадами самої герменевтики: якесь неспішне вслухання, вчування, ґрунтовне розуміння, де поспіх тільки шкодить. Ґадамер і справді нагадує античного мудреця (або той образ, який ми щодо цього маємо) - як єдністю життєвої та мисленнєвої настанови, так і певною атараксією, самодостатністю. У будь-якому разі для ХХ століття та його філософії типаж досить дивний.
Щоправда, мені здається що "Істина та метод", а відповідно й герменевтика як концепція, дещо запізнилася. Уже в 1960-ті роки починається структуралізм, а пізніше й постструктуралізм (і ширше - постмодерн), які перебирають на себе всю увагу. Обидві ці течії суперечили герменевтичній настанові, хоча й кожна по-своєму.
"Істину та метод" треба було писати в 30-ті, або, можливо, у 40-ві роки, коли після війни потреба Іншого та необхідність порозуміння з ним стала вельми на часі. У 60-ті роки у філософії почалися вже певні радикальні практики, які, висловлюючись дещо метафорично, були спрямовані на розрив(и), а не на єдність. Натомість герменевтика все ще намагається вибудовувати єдність. І в цьому плані її можна вважати останньою метафізичною концепцією. Мені здається, десь у її основі лежить припущення, що світ, попри всі модифікації, таки цілісний і єдиний, і саме тому можливе порозуміння. Так, є нескінченна кількість опосередкувань, які значно ускладнюють цей процес, але все-таки витворити певну єдину сферу, спільну для всіх, ще можливо. Чи не на цій же тезі ґрунтується й комунікативна теорія? Може, це теж метафізика? :) До речі, зв'язок між герменевтикою та комунікативною філософією, мені здається, висвітлений недостатньо. Певно, це через те, що обидві концепції виникали та розвивалися значною мірою паралельно, а відповідно вплив міг бути взаємним.
Цікаво, що Ґадамер припинив читати лекції тільки наприкінці 80-х, коли був уже древнім дідом. При цьому, я так розумію, він ще впродовж 90-х написав кілька книжок (якщо це не видання раніше написаних текстів). Це теж якоюсь мірою символічно. У філософії та з філософією - до кінця життя, незважаючи на вік (до речі, ще один аргумент до тези про Ґадамера як про тип античного мудреця). Працювати без надриву, але постійно, аж до останнього дня. Дай нам Бог усім такої снаги :)
Наостанок зацитую вірш Анатолія Дністрового про Ґадамера. Він, хоч і написаний із прямо протилежного приводу, ніж нинішній допис, усе ж видається доречним.
НА СМЕРТЬ ҐАНСА-ҐЕОРҐА ҐАДАМЕРА
коли любов до поезії дає право дихати
і вірити в порятунок для втраченого розуму
для втраченого всесвіту
з його космічними кораблями
і смітниковими звалищами
з його неприкаяними поетами
які німіють серед галасу
з його жінками які хворі замолоду
а діти очима страждають
і просять у батьків окраєць хліба
все що залишається
терпіти і вірити
відчувати пульсацію незримих судин
котрі пронизують наші роки
незавершені з народження адама
як відчували вони
солдати вічної тривоги
гельдерлін рільке ґеорґе
тракль рано згаслий і бенн
целян нещасний
коли віра в істину дає право жити у сумніві
дає право стверджувати що "дерево"
це те чого торкаюся і те що виразно бачу
но порожні балачки про генеалогію
початок і завершения
із цитатами й іменами
із захмелілими обличчями
в салоні з фуршетним запахом
і сміхом молодих інтелектуалок
коли віра в істину прирікає на самотність
і на глузування за спиною
(он пішов той хто носить "істину"
уявляєте який придурок)
коли любиш істину цей прекрасний міраж
якого ніколи не досягнеш
ніби в туман занурюєш руки
коли зневажаєш тих
які хизуються що не люблять істину
але бояться самотності
бо залишаються наодинці з власними думками
і шукають собі порятунку
нового задоволення
залишається пам'ятати їх
хто був відвертий
хто знав що слово має конкретне значення
конкретне дихання
й удари серця
залишається вірити
аби не втратити ознаки себе
у світі
що ніяк не може доминути
2002
Мітки: Ґадамер, день народження
опубліковано Theo Pelzman @ 18:45
4 коментарі(в):
Я не зовсім певен, що герменевтика "запізнилась" і що постмодерн її, так би мовити, з'їв. Гадамер, безумовно, був "модерністом високого польоту", як ти якось висловився. Але дух часу відбився і на його творчості. Передусім, Гадамер принципово відкидає цілковите (по)розуміння. Це завше має бути намагання, спроба, але в будь-якому разі без остаточного результату. Логічно припустити, що суть герменевтики, таким чином, не в результаті - а радше в процесі. Що є вельми спорідненим із постмодернізмом.
Нагадаю також міркування Гадамера про гру: рух, який є грою, не має жодної мети; гра є процесом руху як такого; суб'єктом гри є не гравець, а сама гра. Це вже близько до постмодерну.
Про можливість виживання герменевтики в постмодерні свідчить те, що вона все ж жива, є її адепти, які не виглядають безнадійно анахронічними й вносять корективи в загальний курс напряму. Герменевтику, наскільки мені відомо, деколи поєднують із діалогізмом Бахтіна (а це вже прямий шлях до постмодерну); саме з неї, здається, народилася рецептивна естетика Ізера і Яусса.
(відразу зауважу, що мені йдеться таки більше про літературознавчу герменевтику; однак переконаний, що в філософії справа є не надто відмінною)
Ще один - не зв'язок, але спільне місце - це "літературність". Гадамер мені відомий найбільше своїми текстами про окремих поетів чи поезію взагалі. Його думка, таке враження, буквально народжується з читання Гельдерліна, Тракля, Георге, Целяна; вона живиться з них. Гадамер наголошував на "недомовленості" справжньої поезії; недомовленість поезії, недомовленість світу - ось у чому він вбачав можливість "домовити", витлумачити текст і світ. Це прагнення, як на мене, лишається актуальним і зараз (особливо в літературознавстві - здається, для інтерпретації українських вісімдесятників герменевтика становитиме чи не найоптимальнішу методологію).
Я, звісно, не намагаюся заперечити написане тобою: згоден фактично з усім, а багато в чому надто мало обізнаний, щоб дискутувати. Мені й самому багато речей у Гадамеровій творчості здаються застарілими навіть на той час. Наприклад, міркування про "чисту поезію" (до якої, на думку Гадамера, наблизився Малларме) і "вимірювання якості" поезії через співставлення з цією чистою поезією - це викликало хіба посмішку. Не подобаються також моменти надінтерпретації: Гадамер був філософ, і починаючи говорити про літературу, свідомо чи мимохіть переходив на власні філософські розмисли, які предмету розмови взагалі не стосувались.
Але - скажу ще раз - відкидати Гадамера рано.
Порозуміння якщо й не можливе в реальності, то воно принаймні існує як регулятивна ідея, що й спонукає здійснювати герменевтичну процедуру. А це, погодься, далеко від постмодернізму. Я згоден, що тут певним чином акцентується й процес - вслухання, вчування, - але він не самоцінний. Навіть якщо ми кружляємо по герменевтичному колу :) все одно кожен наступний його виток повинен нас чимось збагачувати порівняно з попереднім. Має бути певний герменевтичний прогрес.
Міркування про гру я пам'ятаю, сам колись писав дотичний реферат (порівнював концепції Фаулза у "Волхві" та Ґадамера). Це справді близько до постмодерну, але все-таки для Ґадамера ця тема не центральна.
Я не знаю щодо зв'язків герменевтики з діалогізмом і з рецептивною естетикою, але знову ж таки не впевнений, що ці течії близькі до постмодерну. Бахтін став "постмодерним" після того, як був добряче препарований Кристевою, а рецептивна естетика, мені здається, - явище, що існувало паралельно з деконструкцією, тобто цілком самостійне (якщо не помиляюся, вони й виникли приблизно одночасно - у 70-х роках).
Якщо говорити про літературність у твоєму розумінні, то герменевтика та постмодерн звертаються до цього зовсім із різних причин. Погодься, постмодерністам у жодному разі не йдеться про те, щоб "домовити" світ (що є тим самим відновленням цілости, про яке я говорив). Вони якраз акцентують на тому, що ця недомовленість є "онтологічною" (наскільки таке слово можна вживати в цьому контексті), вона ніколи не може бути подолана, і саме її слід вважати джерелом нескінченних інтерпретацій. Згідно з постмодерністами, якщо ти починаєш "домовлювати", ти просто породжуєш новий текст, який існує за власними законами та інтертекстуально підключений до безлічі інших текстів. Ти не маєш можливости "завершити" Текст - це не постає навіть як регулятивна ідея.
Також не згоден із твоєю тезою, що герменевтика найкраще підходить при дослідженні вісімдесятників. Розумієш, будь-який літературознавчий метод так чи інакше претендує на універсальність, тобто пропонує певні метакоди, які мають бути чинними для будь-якого літературного тексту. Що було б, якби ми для кожного напряму мали б винаходити свій власний метод дослідження? А цю ж тезу можна ще радикалізувати й сказати, що таке потрібно для кожного окремого твору. Напевно, літературознавства тоді б не було. Так, справді час від часу з'являються тексти, щодо яких традиційні літературознавчі методи вже невалідні, тож доводиться вигадувати нові. Але такі тексти при цьому показують межі можливостей уже наявних підходів. Я згоден, що герменевтика дасть нам чимало цікавого при вивченні вісімдесятників, але не менш продуктивним, думаю, буде й застосування психоаналітичного чи структуралістського методів.
Я, здається, вказав, що "літературність" - не зв'язок, а спільне місце, не більше того. І взагалі з усім, що ти сказав, я згоден, та і не радикалізував я свої твердження і лише проводив певні паралелі, обравши роль такого собі "адвоката диявола".
Щодо універсальності літературознавчих методів - я не можу казати впевнено, але навіть якщо вони на це й претендують, то далеко не завжди в них вдається цю універсальність втілити. Скажімо, спроба застосувати феміністичні методи в деяких випадках приводить до абсурду; натомість у дослідженнях жіночої прози вони можуть виявитись ефективнішими від інших. Якщо взяти зразки герменевтичного аналізу, подані Гадамером, то вони обіймають досить невелику і вельми своєрідну частину літератури, здебільшого це поезія названих мною авторів. Є підозра, що це не лише тому, що вони найбільше Гадамерові подобались, а, можливо, тому що герменевтика до них найбільш пасує. Але - хтозна...
Сподіваюсь, певного порозуміння ми досягли :)
"Спроба застосувати феміністичні методи в деяких випадках приводить до абсурду" - цікава теза. Тут виходить так, що в тебе завжди є певні пресупозиції стосовно того, що є абсурдом, а що не є. Але згадай, що Еко, пишучи про надінтерпретацію, так і не вказав її критеріїв. Так, надінтерпретація часом суперечить нашому "почуттю міри" та "здоровому глузду", але ж це навряд чи достатня підстава. Крім того, це суперечить постструктуралістській тезі, що всі інтерпретації засадничо рівноправні, а їх кількість потенційно безмежна.
Та й самі феміністки з'їли б тебе за те твердження, яке я зацитував :) Бо виходить так, що все, що вони понавигадували, тільки для жінок і придатне ))))))
Щодо письменників, яких досліджує Ґадамер. Значну їх частину вивчав іще Гайдеґер, віднаходячи в них певні онтологічні конотації. Тобто це продовження та розширення традиції - традиції пояснювати філософські питання через поезію.
Дописати коментар
Підписка на Дописати коментарі [Atom]
<< Головна сторінка